Тексти

Вероніка Парафяновіч-Вертун

«Будинок – це дуже маленька одиниця виміру, яка розташована десь всередині між великих просторів: вулиці, мікрорайону, міста […] та більш дрібними одиницями: квартирою, кімнатою, вітальнею […]. Це, безумовно, найвужчий, найдовший, найближчий з усіх життєвих кругів, які нас оточують. Більшість буденних та особистим драм  […] відбуваються не в публічному просторі […], а саме у світі, який замкнений в чотирьох стінах [1]».

Карл Шльоґель

В переписі населення,  іпотечних актах та офіційних замітках ми можемо знайти жменьку розкиданих повідомлень про довоєнну долю будівлі на вулиці Гродзька, 5 в Любліні. Станом на 1928 рік з «Адресної книги» дізнаємося, що під цим адресом якийсь Гернхут Мойсей тримав магазин із кухонним приладдям та кравецькими аксесуарами. В 1936 році там була пекарня та чайова. В карті реальності, утвореній в січні 1941 року, записані наступні заклади: пекарня, кравецька майстерня та пивний бар. В кам’яниці тоді мешкало 89 осіб: 83 єврея та 6 християн, 32 жінки та 29 чоловіків, а також 28 дітей.

З документів архітектурно-будівельної інспекції дізнаємося, що в будинку знаходилося 15 квартир, і більшість з низ мала лише одну кімнату. Можемо собі уявити,  що у них було досить тісно. З документів випливає те, що в грудні 1936 року представники Відділу будівництва провели в кам’яниці перевірку і зафіксували такі несправності: пошкоджені зливні жолоби і труби, знищені стіни, загнилі дошки карнизів та балконні балки разом із підмостками, а також деякі балки крокви. Руйнування були настільки серйозними, що комісія дала указ для виконання будівельних робіт, спрямованих на «усунення недоліків». З неповної офіційної кореспонденції дізнаємося, що власник взяв до уваги рішення чиновників, і 2 травня 1939 року було складено протокол огляду будівлі [2].

Події наступних місяців порушили безперервність бюрократичних процедур і рутину щоденного життя кам’яниці. У вересні 1939 року німці бомбили Люблін, а з березня 1941 року було утворене гетто, яке зайняло частину Старого міста, Підзамче та Каліновщизну. Вулиця Гродзька була однією з його границь: будинки з непарними номерами були включені до гетто. В цьому ж році розпочалася акція примусового виселення проживаючих в Любліні євреїв. Вона закінчилася  навесні 1942 року ліквідацією гетто. Більшість люблінських євреїв загинула у винищувальному таборі в Белжці. Населені ними квартали практично були зрівнені із землею. Єврейське місто, яке вросло в люблінські простори, і водночас, яке мало власний, окремий та дуже виразний характер, перестало існувати.

Архітектура Старого міста вціліла. Кам’яниця на вулиці Гродзька, 5 є одним із слідів безперервності в місті, яке зазнало драматичного розриву. Післявоєнні долі кам’яниці пов’язують її з численними мистецькими та культурними інституціями, які в ній мали свої офіси. Свою діяльність проводили тут (або і далі проводять) офіс та галерея Осередку театральних практик «Ґардженіце», офіс редакції літературного видання «Akcent», офіси відділів Товариства польських архітекторів (SARP) та Спілки польських художників (SARP), Музей аптекарства «Cefarm», а також ресторан «Золотий Осел».  Будинок знаходиться за крок від, завдяки Владиславу Панасу, відомої люблінської осі світу – Брами Гродзької, яка сьогодні є важливим пунктом культурної мапи Любліна.

Кам’яниця

Цей текст не буде реконструкцією історії будівлі, але буде спробою поставити питання, виділення дослідницьких проблем і можливостей, пов’язаних з цим простором. Міська будівля зі своєю багатофункціональністю, з комерційними приміщеннями внизу та житловими нагорі, з проксемікою відбиває різні соціальні та економічні ієрархії, з архітектурою, що відображає змінність моди і тенденцій, із збереженими внутрішніми просякнутими долями багатьох поколінь являє собою цікавий об’єкт не лише для вчених і митців, але і для кожного, кому невластива дитяча цікавість і задоволення від задивляння вечорами у освітлені інтер’єри чужих квартир.

Автори вже давно досліджують художній потенціал, який міцно дрімає на одному будинку, бажаючи задовольнити властиву нам цікавість того «як живуть люди». Великі романи 19 століття, певною мірою, були провідниками по інтер’єрах квартир і будинків, в яких досконало описувався декор і атмосфера, яка підкреслювала статус мешканців. Не бракує також прикладів з інших сфер. Кам’яниці на вулиці Злота ознаменовує культовий серіал «Дім», а долі будинку на вулиці Добра нерозривно пов’язані із радіо-виставою про сім’ю Матисяків. В свою чергу, молодіжна література підтримує легенду про кам’яниці на вулиці Рузвельта 5 в Познані, в якій мешкала сім’я Борейків – героїв знаменитої «Jeżycjady» Мавгожати Мусеровіч.

Чимало людей, дитинство яких припало на дев’яності роки, пам’ятають культову серію «Світ вчора і сьогодні», яка видавалася в характерних кольорових обкладинках. Між книжками про життя звірів, космос, чуда світу, також з’явилася позиція під невибагливою назвою «Як жили люди». З книжки можна було дізнатися, як виглядало щоденне життя в минулих епохах і далеких цивілізаціях. Величезною перевагою були численні детальні ілюстрації, серед яких особливу чарівність становили перерізи будинків і плаців стародавньої Греції, будинків вікінгів та поселенців. В них містилося зображення дійсності, яке не прирівнювалося б критичному погляду історика чи археолога. Урок тих ілюстрацій не полягав на наслідуванні, але на тому, що дозволяло те, чого не давало нам щоденне сприйняття, тобто бачення повсякденного життя в його одночасності.

З цієї первинної цікавості дізнатися, «як живуть люди» і з необхідності перевищення обмежень сприйняття, народжується дослідження поведінки, яку Карл Шльоґель окреслює як «бачення кількох речей одночасно» і яка є необхідною умовою в кінцевій антропологічній рефлексії над місцем. Розглянута з цієї перспективи одна кам’яниця може представляти відміну case study, бо дозволяє відобразити феномен «одночасності життя»: співіснування і взаємопроникнення різних часових шарів, економічних порядків та стилів життя багатьох поколінь.  В двадцятому столітті однією з найбільш видовищних реалізацій тієї суміщеної діахронічної перспективи з синхронічним підходом була праця Жоржа Перека – «Життя – інструкція обслуговування».

Втрата пам’яті

Доля кам’яниці на вулиці Гродзька, 5 може вказати на численні проблеми, пов’язанні із дослідженням такого роду місця, використання інструментів, що дозволяють найбільш детально реконструювати його багаторівневу пам’ять, або, вірніше, численні пам’яті і розповіді, які там перетинаються. Це примушує поставити питання: як досліджувати те, що має недискурсивний характер, що існує в просторі, а що за Шльоґелем ми могли б назвати «пам’яттю місця»? У неминучий спосіб провокують також до роздумів над тим, як далеко ми можемо зайти в пошуках відповідей на питання «як живуть чи як жили люди». В який момент ми повинні стриматися від того, щоб заглядати через замкову щілину і проміжки між шторами в приміщеннях минулого?

Саме розташування будівлі, а саме поруч із Брамою Гродзькою, символічно з’єднує «Верхнє християнське місто» з «Нижнім єврейським містом» на вулиці, на якій «починався наш Люблін» в згадках вцілілого Йозефа Ахтмана. Це вказує на символічний характер цього місця. Підзамче та єврейський мікрорайон, які протягувалися по той бік воріт були зрівнені  із землею.  Про проблеми з такого роду пам’яттю  говорив Марек Стасяк:

Не має простого рецепту, як зазначити в просторі факт існування того, чого на хорошу справу майже не має. Постійно забуваємо, наскільки істотну частину Любліна становив єврейський мікрорайон. Це, фактично, було друге місто із специфічним способом ведення господарства, звичаями і, перш за все, людьми […].Слід підкреслити, що мова йде не тільки про пам’ять, в сенсі інформування про трагедію, яка тут сталася, але і про стан нашої «внутрішньої пам’яті», яка сьогодні в цій частині міста дихає порожнечею.[4]

Кам’яниця на вулиці Гродзька, 5 становить одне з тих місць, в яких до сьогодні залишилися сліди давніх мешканців. Це, однак, не означає, що ми маємо легкий доступ до інформації про їхні звичаї, історії, стиль життя чи не зможемо відповісти задовільним чином на питання про те, який спосіб пам’яті буде найбільш підходящий. Архіви, маючи на цілі детальну реконструкцію будівлі, неминуче скерували б нас бо безмірності того, що втрачене, до того чого вже не маємо доступу. Розпочати можемо лише на підставі фрагментів і часточок, які лишилися. У такого роду дослідженнях ми приреченні, як правило, на збір випадкових і неповних документів – карт реальності, чиновницьких записів і кореспонденції, заміток, прес-релізів та оголошень.

Їх примхлива природа розкриває перед нами жменьку, на перший погляд, незначних і складних для з’єднання деталей. Сучасний читач не завжди відчуває задоволення від  читання церковних записок, списків, документів, бухгалтерських книг. Вони здаються небагатослівними, відірвані від змінної і  рухливої матерії життя, та, в першу чергу, є сухими і позбавлені емоцій.

Тим часом, ті, на перший погляд, нейтральні описи виявляються чудовим джерелом історії культури і історії щоденного життя – це також чутливі сейсмографи соціальних змін та історичних потрясінь, чим переконує Карл Шльоґель своїм ретельним читанням берлінських адресних книг з тридцятих років двадцятого століття. Німецький дослідник писав про них, як про щось більше і важливіше чим  допоміжні засоби історичних наук: являють собою «зображення людських пейзажів». Адресні книги, як пише Шльогель, «утворюють окремий вид документації, в якій місця, міста та соціальні групи впорядковують знання про самих себе» [5]. З берлінських адресних книг можемо прочитати історію розквіту і багатства міста, яке було виражене в нескінченному розмаїтті ремесл, фахівців, товариств і установ.

Також, ми можемо в них знайти анонс майбутньої катастрофи. Єврейська адресна книга для Великого Берліна, видана в 1931 році, вказує на зростаючі серед цієї групи побоювання: з однієї сторони публікація повинна була бути способом на «зміцнення духу єврейської солідарності», а з другої – багато осіб не хотіли бути в ній, оскільки, такий документ буде використаний проти цієї громади. Подвійну роль адресних книг, які одночасно є картами міських мікрокосмосів і інструментом в руках влади, полегшує контроль над дискримінованою групою – не можливо видалити. У берлінських адресних книгах ми знаходимо відображення змін, що відбуваються у суспільстві після приходу до влади Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згодом ми можемо з них вичитати пейзажі поля бою, на якому повільно, між численними пунктами допомоги постраждалим, притулками, центрами інформації відроджуються паростки «нормального» міського життя.

Історична катастрофа змінює документами, такими як мапи, плани міста, розклади автобусів, адресні книги, статус допоміжних джерел історичних досліджень, змусивши їх виконувати роль «протоколів цивілізації». Якщо хочемо дізнатися «як жили люди», мусимо навчитися нового прочитання цих документів – їхнє заплутування в мережу різних практик. Ми повинні в них бачити небезособові джерела, але й предмети, які використовувані для конкретних людей в конкретних місцях і у конкретний час.

У цьому контексті нового змісту набуває офіційна переписка між власниками кам’яниці та люблінського Відділу будівництва, і лаконічні доповіді контролерів про стан будівлі. Інакше функціонують також списки населення – зловісний сенс цієї діяльності, яка є видом управління влади і контролю над суспільством, повною мірою розкриває себе в часі окупації, коли карти реальності (так само як і адресні книги) стали інструментом, що полегшує створення списків єврейського населення.

Надмір пам’яті

Ми знаходимося в дуже парадоксальній ситуації. Відновлення пам’яті про місця є дуже копітким завдання, яке вимагає археологічного терпіння. Це проект, який за визначенням вводиться в поразку, тому що предмет наших пошуків піддається постійній атрофії. Однак, одночасно ми живемо в часи гіпертрофії пам’яті – ця категорія організовує колективну уяву, наукові дискурси та художню уяву. Феномен іменується як «memory boom» виростає з етичних і егоцентричних мотивів одночасно. З одного боку, біля його основи лежить намір відновити пам’ять (про) тих, кому голос і право до автобіографічної оповіді  отримала історія, на що, між іншим, вказував Поль Рікер. З другої сторони можемо у вказаному явищі побачити те, що Андреас Хюссен описує як «reaction of mortal bodies that want to hold on to their temporality, against a media world soinning a cocoon of timeless claustrophobia and nightmarish phantasm and simulation.»[6]

[1] Karl Schlögel, Domy, rzuty poziome: „Hotel Lux”, „Dom nad rzeką Moskwą” i inne, [w:] tegoż, W przestrzeni czas czytamy. O historii, cywilizacji i geopolityce, przeł. Izabela Drozdowska, Łukasz Musiał, Poznań 2009, s. 310.

[2] Dokumenty związane z historią budynku przy Grodzkiej 5 dostępne są na stronie internetowej http://teatrnn.pl/leksykon/node/4026/grodzka_5_w_lublinie (dostęp 5.03.2014).

[3] Josef Achtman, Żydowski Lublin, „Scriptores” 2003, nr 1, s. 77.

[4] Marek Stasiak, Krajobraz [nie]widzialny, Rozm. przepr. Marcin Skrzypek, „Scriptores” 2005, s. 85.

[5] Karl Schlögel, Berlińskie książki adresowe, [w:] tegoż, W przestrzeni czas czytamy…, s. 325.

[6] Andreas Huyssen, Twilight memories. Marking time in a culture of amnesia, New York, London 1995, s. 9.

[7] Paul Ricœur, Pamięć, historia, zapomnienie, przeł. Janusz Margański, Kraków 2006, s. 118.

[8] Tamże.

[9] Karl Schlögel, Domy, rzuty poziome…, s. 314.

[10] Magdalena Ujma, Grodzka 5. Idea, http://www.warsztatykultury.pl/warsztatykultury-projekty/grodzka-5/idea/, (dostęp 5.03.2014).

[11] Karl Schlögel, Biografia, Curriculm vitae, [w:] tegoż, W przestrzeni czas czytamy…, s. 367.

  • Znajdź nas na Facebooku